Методичні рекомендації

щодо здійснення соціально-психологічного супроводу дітей та учнівської молоді з девіаціями поведінки

Пєтушкова Л.А, завідуюча центром практичної психології і соціальної роботи,

Аносова А.В., методист центру практичної психології і соціальної роботи.

Згідно з Указом Президента України "Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян” №456/99 від 27 квітня 1999 року одним із напрямів діяльності навчальних закладів має бути впровадження в суспільну свідомість переваг здорового способу життя, формування національного культу соціально активної, фізично здорової та духовно багатої особистості. Діяльність працівників психологічної служби навчального закладу щодо попередження прояву девіацій в учнівському середовищі регламентована нормативно-правовими документами, а саме: законами України "Про охорону дитинства", "Про попередження насильства в сім'ї", "Про профілактику правопорушень", Національною програмою патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства, Національною програмою правової освіти населення, Національною програмою "Основні орієнтири виховання учнів 1-12 класів загальноосвітніх навчальних закладів України", Міжгалузевою комплексною програмою "Здоров'я нації" на 2002-2011 роки, Державною програмою "Репродуктивне здоров'я нації на 2006-2015 роки", Концепціями превентивного виховання, формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та підлітків, розвитку психологічної служби системи освіти на період до 2012 року, Указами Президента України "Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян", "Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві", "Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя”, наказами Міністерства освіти і науки України "Про формування здорового способу життя дітей та молоді і заборону тютюнопаління в навчальних закладах та установах", "Про вжиття додаткових заходів щодо профілактики та запобігання жорстокому поводженню з дітьми", "Про підвищення рівня профілактичної роботи серед дітей та молоді по запобіганню незаконному вживанню наркотичних засобів і психотропних речовин", Положенням про психологічну службу системи освіти України, Положенням про психологічний кабінет дошкільних, загальноосвітніх та інших навчальних закладів (наказ Міністерства освіти і науки від 20.04.2001 № 691), іншими нормативно-правовими актами.

Виникнення девіантної поведінки особистості відбувається під впливом несприятливих соціально-економічних, політичних чинників та визначаються біологічними, індивідуально-психологічними, соціальними, педагогічними причинами.

Біологічними причинами девіантної поведінки дітей та учнівської молоді є органічне враження головного мозку внаслідок патології вагітності і пологів, внутрішньоутробних і ранніх постнатальних порушень, інтоксикацій, мозкових інфекцій, черепно-мозкових травм; патологія нервової системи.

На виникнення відхилень у поведінці впливають індивідуально-психологічні чинники, пов'язані з наявністю певних характеристик індивіда, що ускладнюють процес його соціалізації:

- специфічні риси в межах психічної норми: несформованість емоційної сфери і навичок спілкування, пасивно-залежний тип комунікацій, порушення самоконтролю і самооцінки, розгальмованість, агресивність, тривожність, порушення гендерної ідентичності, гіперсексуальність, акцентуація характеру;

- пограничні стани: психогенні розлади (неврози, реактивні депресії, розлади адаптації, гострі і посттравматичні стресові розлади, деприваційні порушення), психосоматичні захворювання, психопатії, соціальна і педагогічна занедбаність;

- психопатологічні стани: розумова відсталість, шизофренія, ендогенні депресії.

Соціальні причини пов'язані з несприятливими особливостями взаємодії особистості зі своїм найближчим оточенням, з негативним впливом соціуму на розвиток особистості. Педагогічні – виявляються в недоліках сімейного виховання та організації навчально-виховного процесу у закладах освіти.

Роль сім’ї у становленні особистості дитини, на думку Е. Еріксона, має особливе значення на первинному етапі соціалізації дитини [12]. Так, на першій стадії (до 1 року) розвиток дитини відбувається вздовж осі "довіра-недовіра". Рівень розвитку почуття довіри до інших людей і світу залежить, як зазначає Е. Еріксон, насамперед, від рівня материнської турботи, причому не стільки від кількості їжі чи материнської ласки, скільки від особливостей спілкування, здатності матері передати відчуття постійності, тотожності переживань, того, що вона є людиною, якій можна довіряти. На другій стадії (13 років) розвиток відбувається вздовж осі "автономія – сором і сумнів". Тут формується здатність самоконтролю рухів, встановлюється певне співвідношення між проявами впертості і добровільністю дій. Особливості даного співвідношення залежать від готовності батьків поступово надавати дитині можливість самостійно здійснювати контроль над своїми діями, ненав'язливо обмежуючи її у тих сферах життя, що є потенційно або актуально небезпечними для дитини і оточуючих. Переживання сорому Е. Еріксон розглядає як лють, спрямовану на себе, коли дитині не дозволяється бути самостійною, коли батьки постійно або виконують все за дитину, або очікують, як вона буде робити те, що поки не здатна виконати самостійно. Як результат у дитини може сформуватися невпевненість у собі, недостатній рівень емоційно-вольової сфери.

Девіантна поведінка являє собою систему вчинків особистості, що відхиляються від загальноприйнятої норми (норми психічного здоров'я, права, культури, моралі тощо). Як зауважує І. С. Кон, девіантну поведінку особистості можна поділити на дві великі категорії, а саме: поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров'я, коли йдеться про наявність психопатології; поведінка, що порушує соціальні та культурні і правові норми [10].

О. В. Змановська називає такі специфічні ознаки девіантної поведінки [9]:

- багаторазові, тривалі порушення норм, прийнятих суспільством;

- різноманітні прояви соціальної дезадаптації, які викликають негативну оцінку з боку інших людей;

- поведінка не ототожнюється з психічними захворюваннями чи патопсихологічними станами, хоча може за певних умов набувати патологічних форм (алкоголізм, наркоманія тощо);

- результатом поведінки є заподіяння реальної шкоди самій особистості чи оточуючим.

До психологічних проявів девіантної поведінки особистості відносять такі [9]:

- духовні проблеми, зокрема, відсутність або втрату сенсу життя, переживання внутрішньої порожнечі, блокування самореалізації духовного потенціалу тощо;

- деформацію ціннісно-мотиваційної сфери, несформовані або редуковані моральні цінності (совість, відповідальність, чесність), переважання девіантних цінностей, ситуативно-егоцентричну орієнтацію, фрустрованість вищих потреб, внутрішні конфлікти, малопродуктивні механізми психологічного захисту;

- емоційні проблеми: тривогу, депресію, переважання негативних емоцій, алекситимію (ускладнення в розумінні своїх переживань і невміння сформулювати їх у словах), емоційне огрубіння (втрата здатності визначати доцільність, доречність тих чи інших емоційних реакцій, дозувати їх), афективність тощо;

- проблеми саморегуляції: неадекватність самооцінки і рівня домагань, недостатній розвиток рефлексії, самоконтролю, низький рівень адаптивних можливостей;

- викривлення у когнітивній сфері: стереотипність, ригідність мислення, обмеженість або недостатній розвиток пізнавальної сфери, наявність забобонів;

- негативний життєвий досвід: наявність шкідливих звичок, психічних травм, насильства, соціальної некомпетентності тощо.

Залежно від виду норми, з якою співставляються особливості поведінки та її негативні наслідки, виокремлюють такі види девіантної поведінки: антисоціальну (делінквентну і кримінальну), асоціальну (аморальну), аутодеструктивну [3].

Антисоціальна поведінка суперечить соціальним і правовим нормам, загрожує соціальному порядку і благополуччю оточуючих. При цьому делінквентна поведінка полягає у здійсненні особистістю дрібних правопорушень, за які її не притягують до відповідальності; може виявлятися у формі бешкетування, хуліганства.

Поступово делінквентна поведінка може трансформуватися в злочинну. Кримінальна (злочинна) поведінка особистості виявляється у вчинках, що суперечать нормам права і передбачають кримінальну відповідальність.

Асоціальна поведінка, на думку М. Андреєва [2], є формою дезорганізації індивіда в групі осіб або у суспільстві, де виявляється невідповідність очікуванням, що склалися у суспільстві (насамперед, моральним вимогам). До асоціальної поведінки можна віднести бродяжництво як наслідок соціальної дезадаптації, що спричинює прагнення уникнути соціального контролю, втечу від вимог суспільства через суб'єктивне переживання неможливості їхнього дотримання (з одного боку) і примирення з цим фактом (з іншого боку).

Дуже часто втечі з дому проявляються у дитини ще до підліткового віку. Перші втечі діти здійснюють через страх покарання чи як реакцію опозиції, а в міру їх повторення вони набувають умовно-рефлекторного стереотипу.

Останнім часом зустрічаємо поняття "вуличний рух". У ньому беруть участь підлітки, які формально не втікають з дому, вони приходять додому лише для того, щоб заночувати. Ці підлітки своє життя поєднують із вживанням наркотиків, сексуальною свободою, пошуком їжі та місць для ночівлі. Стосунки із батьками у них напружені та конфліктні.

А.У. Нураєва виділяє наступні типи втеч із дому підлітків [11]:

- емансиповані втечі зустрічаються найчастіше (45%) і здійснюються дітьми з метою звільнення від надмірного контролю дорослих, від набридлих обов'язків, щоб відчути "вільне легке життя". Як правило, початок таких втеч співпадає з віком 12-15 років. Дані втечі здійснюються з одним-двома приятелями. У 85% до здійснення втеч діти пропускали уроки, у 75% втечі поєднуються із деліквкнтністю, у 32% - із вживанням алкоголю;

- імпунітивним втечам (26%) сприяють переслідування однолітків, пригнічений стан дитини, роль "попелюшки" у сім'ї. Дані втечі зазвичай здійснюються одним учнем і його поведінка підпорядковується одній меті – забути, відволіктися від складної ситуації. Інші негативні вчинки дитина не здійснює. Наприклад, гроші на їжу вона заробляє своєю працею, а не крадіжками. Вік імпунітивних втеч дуже різний – від 7 до 15 років;

- демонстративні втечі є наслідком реакції опозиції і спостерігаються у 20% випадків. Їх відмінність – відносно невеликий ареал: діти тікають недалеко і у ті місця, де їх можуть знайти чи побачити, вернути додому. Під час втечі діти ведуть себе так, щоб привернути увагу оточуючих. Причина даних втеч – прагнення привернути до себе увагу, інколи – прагнення певних переваг, виконання їхніх бажань, особливо тих, що допоможуть підняти власний рейтинг серед однолітків;

- дромоманичні втечі зустрічається у підлітковому віці рідко (9%). Втечі здійснюються внаслідок різкої і безпричинної зміни настрою, немотивованого потягу до зміни соціального оточення. Причину своєї втечі діти пояснити не можуть, власного вчинку соромляться.

Аморальна поведінка – сукупність вчинків, що характеризуються негативним ставленням індивіда до етики і моралі, до загальнолюдських цінностей, зокрема, до дисциплінованості, почуття обов'язку, поваги до оточуючих, ввічливості, чесності, і передбачає громадський осуд.

Аутодеструктивна поведінка являє собою поведінку, що відхиляється від психологічної, медичної норм, загрожуючи цілісності і розвитку особистості. Видами аутодеструктивної поведінки є суїцидальна, віктимна (поведінка жертви) та адиктивна поведінка.

Суїцидальна поведінка (від лат. sui – само, caedare – вбивати), тобто самогубство або його спроба, спрямована на виведення особистості із кризової ситуації, усвідомлення якої є для неї нестерпним і вона не бачить іншого виходу, ніж власна смерть (хоча об'єктивно такий вихід можна знайти). Людина переживає безнадійність, безпомічність через фрустрацію надзвичайно важливих для неї потреб і мислить за логікою: або негайне вирішення проблеми, або смерть. Слід зауважити, що через амбівалентне ставлення до смерті (бажання смерті, яке поєднується з бажанням отримати допомогу з боку інших людей) суїцидант часто подає відповідні сигнали про допомогу, залишаючи повідомлення, листи, наводячи лад у справах тощо. Американський суїцидолог Е. Швейдман суїцидальну поведінку характеризує наявністю автоагресії, зумовленої сильним душевним болем, породженим фрустрацією психологічних потреб [16].

Розрізняють такі види суїцидальної поведінки:

- істинний суїцид (власне суїцидальна поведінка), викликаний бажанням померти через втрату сенсу життя. Має місце продуманий, поступово спланований намір покінчити із життям. Поведінка будується так, щоб суїцидальна спроба, на думку людини, була ефективною, щоб суїцидальним діям не заважали. У залишених листах звучать ідеї звинувачення себе, щоб позбавити близьких людей від почуття провини;

- демонстративний суїцид як засіб привернути до себе увагу, закликати на допомогу в несприятливих життєвих ситуаціях, проявляється у розігруванні театральних сцен зі спробами самогубства без будь-яких намірів дійсно покінчити з життям. Всі дії підпорядковані одній меті – привернути увагу, викликати співчуття, позбутися неприємностей (покарань), покарати людину, що образила. Слід враховувати, що демонстративні дії внаслідок необачливості чи неправильних прорахунків можуть призвести до трагічних наслідків;

- афективний суїцид - спроби, які здійснюються на рівні афекту чи внаслідок напруженої ситуації. Тут, власне, може бути присутній компонент демонстративності, проте самогубство чи його спроба здійснюється під впливом афекту;

- прихований суїцид, що супроводжується високою ймовірністю летального наслідку через невиправдану ризикованість, екстремальність у поведінці тощо. Він поєднується із парасуїцидальною поведінкою, коли особистість прагне завдати собі каліцтва, щоб вийти із негативного стану шляхом афективно-шокових переживань. Для цього використовуються певні ризиковані і небезпечні для життя дії, зокрема, удушення до напівпритомного стану, ходіння в небезпечних місцях, над прірвою, по поручнях моста тощо [1].

Віктимна поведінка (від англ. victim - жертва) являє собою активність особистості, за якої вона певним чином сприяє скоєнню насильства проти неї, свідомо чи підсвідомо нехтуючи запобіжними заходами, обираючи спосіб життя, який привертає до цієї особистості увагу агресивних осіб, злочинців тощо. О. Ю. Дроздов, М. А. Скок виокремлюють два типи віктимних особистостей:

- пасивна жертва, для якої характерна підвищена тривожність, невпевненість у собі, низька самооцінка, поведінка, якою вона виявляє нездатність опиратися тиску інших;

- активна жертва, яка виявляє схильність до конфліктного стилю спілкування, незважаючи на ситуацію, часто підвищену товариськість, нерозбірливість у знайомствах, емоційну ригідність, імпульсивність, демонстративність у поведінці тощо [7].

Адиктивна поведінка – форма поведінки людини, яка проявляється у прагненні втекти від дійсності внаслідок свідомої зміни свого психічного стану [16]. Об’єктами залежності при адиктивній поведінці можуть бути психоактивні речовини, їжа, ігри, секс, релігія і релігійні культи тощо. Відповідно, така поведінка може виявлятися у порушеннях харчової поведінки (переїданні, голодуванні, відмові від їжі тощо), гемблінгу (ігровій залежності); релігійному фанатизмі - сліпому наслідуванні ідеї релігійного культу деструктивної спрямованості [7].

Психолого-педагогічний супровід девіанта є комплексним процесом, у якому беруть участь не лише працівники психологічної служби, а й адміністрація, педагогічні працівники і батьки учня.

Зовнішні форми прояву девіантної поведінки відомі всім: безвідповідальне ставлення до навчання, конфлікти з однолітками і дорослими, невиконання вимог дорослих, пропуски уроків, втечі з дому, бродяжництво, вживання наркотичних речовин, крадіжки, здирництво, бійки тощо. Поведінка девіантів часто дуже схожа і відрізняється лише мірою відхилення від соціальної норми. Тому більшість педагогічних працівників вважають, що достатньо розробити один алгоритм роботи із зазначеною категорією учнів. Проте, психолого-педагогічний супровід девіанта має здійснюватися із урахуванням індивідуальних, вікових особливостей учня, його здібностей, уподобань, оточення та ситуації розвитку.

Розпочинаючи роботу з девіантами, практичний психолог і соціальний педагог мають пам'ятати, що головне в стосунках з учнем - взаємоповага та довіра. Те, що каже дитина, повинно залишатися таємницею. Його проблеми можна обговорювати з батьками та педагогами тільки на прохання і за згоди учня. Утрата довіри, розголошення таємниці є великою психологічною травмою та може призвести до непередбачених наслідків. Виявляючи психологічні особливості девіанта, слід звернути увагу на наявність акцентуацій характеру, систему самооцінювання й оцінювання інших, мотиваційну структуру особистості. Обов'язково проводити дослідження процесів мислення. У випадку виявлення викривлень процесів мислення психологічна корекція буде малоефективною - необхідна консультація психіатра.

Психологічна допомога особистості з девіантною поведінкою передбачає, насамперед, її психологічну діагностику, що має на меті встановити рівень та форму девіантної поведінки і чинники, що зумовили появу девіацій. Діагностика особистості девіанта має проводитися на основі гуманного ставлення до нього, співпраці з ним і будуватися на принципах цілеспрямованості, об'єктивності, комплексності, прогностичності.